Чому вони зраджують?

В одній хорошій-хорошій кіношці жінка, яка вже багато років була одружена із серійним адюльтерщиком, задається саме цим титульним питанням. Вона блукає місячної ночі,  при нагоді розпитуючи когось про це. Один чоловік (з породи її чоловіка, до речі) відповідає: «Чому чоловіки зраджують? Бо бояться смерті, напевно». Жінка повертається додому і зранку вітає блудного судженого фразою: «І ти також помреш, Коста». Криза в їхньому шлюбі зійшла на стук кулаком по столу і спільний мирний сніданок. Бо, куди і як високо не стрибай, ти теж умреш, що ж тут не ясно. Два наочні акти непокори: порядної італійської дружини перед чоловіком, даним їй Богом, і блудливого чоловіка, перед Богом даною смертю.

В цьому, насправді, смішному сюжеті, смерть і подружня зрада стали поруч, бо об’єднує їх сильна емоція, яка з ними пов’язана, і відчуття непримиренної таємниці, що спокушає. І тут я відкриваю недавно перекладений на українську мову американський нонфікшн-бестселер і читаю десь ближче до початку: «Таємниці дають нам змогу почуватися сильними, вагомими, вільнішими і не такими вразливими». Вразливими, справді? Подружня зрада – це спосіб не бути вразливими? Невже це і є правильна відповідь на запитання, чому люди, які довго і старанно вибудовували партнерські любовні стосунки, зраджують одне одному? Відповідь правильна, либонь, але неповна. Треба, здається, продовжувати читати ту розумну книжку .

Естер Перель – практикуючий  психотерапевт і антрополог – багато років збирала і досліджувала історії романтичних зрад. У результаті з’явилася потужна і важлива книжка «Скок у гречку. Переосмислення подружніх зрад» (К.: BookChef, переклад Любові Пилаєвої). Як на мене, це її дослідження було б ідеальним подарунком на весілля. Перель розповідає, що коли до неї звертається пара, яка готова осмислювати зраду, працювати над збереженням союзу і заліковувати вдвох (але кожен – свої) рани, то вона вітає їх фразою: «Ваш перший шлюб скінчився. Чи хочете ви взяти другий шлюб разом?». Складне питання. Адже є один, справді, вагомий момент у зраді, який стає очевидним за умов, коли ніхто не бере на себе роль праведного судді в цій ситуації. Є зрадник, є жертва зради (за відсутності найкращого визначення залишається та жахлива «жертва») – і вони обоє мають з того всього болісний досвід. Тепер треба вчитися жити з фантомними болями від ампутованої взаємодовіри, щонайменше.

Але чому ж той «перший шлюб» конче має колись і якось закінчитися? Де поділося віддане кохання до скону?

Шлюби історично ніколи не були осередком романтичного  кохання, а натомість – соціальним і економічним контрактом. Зрада була порушенням умов контракту, так із нею і працювали, як зі статусною образою. Моногамія – це одна людина на все життя, так воно було.

Потім щось змінилося: моногамія – це одна людина за один раз. Ідеться, насамперед, про шлюбний вік і його зростання. Перель використовує дві метафори – «наріжний камінь» і «замковий камінь», досить вдало. Каже, що раніше шлюби були початком дорослішання, люди парувалися замолоду і разом вибудовували свою особистість на цьому ґрунті, зокрема. Тепер шлюб означає «кінець  будівництва», і пари утворюються з двох самостійних дорослих індивідів. І що вони вимагають одне від одного? Поваги, піклування і розуміння. Шлюб діє на ринку емоційного капіталу, і емоційна залежність тут править за валюту.

Зради не стали частішими, вони стали боліснішими. Бо це завжди питання довіри до себе, а не до партнера. Зрада б’є по самооцінці, яку ми міцно прив’язуємо до успішних практик взаємного емоційного обслуговування: «Що зі мною не так? Що я зробив неправильно? Чому він мене більше не любить? Чому вона мене більше не хоче?». Знайомі питання, чи не так?

Зрада стає у такий спосіб «хворобою сучасності», занадто травматичною, болісною, не смертельною, але і невиліковною, що характерно. Багато її клінічних симптомів розповсюджуються на ті сфери нашого життя, які раніше романтична зрада не зачіпала, от в чому справа. Зрада означає комунікативний колапс. Любовна зрада тримається на сексуальному бажанні, потаємності — це все так, але важливим є саме третій елемент – емоційний зв’язок; і стосується він усіх (щонайменше трьох) сторін.

Зрада (даруйте за парадокс) – це завжди про взаємність, а от любов (даруйте за скептицизм) – уже ні.

Людина, яка переживає зраду, переживає втрату пам’яті, точніше конфабуляцію спогадів. Реакція на зраду – оніміння, а відразу по тому – купа детальних і непотрібних питань до другої сторони. «Як? Де? Коли? Тобі було добре? А їй/йому? У що ти був одягнений? Як він/вона посміхалися?». Це спроба реконструювати своє минуле відповідно до нової інформації, і ці реконструкції – завжди робота з хибними спогадами про подію, в якій ти безпосередньої участі не брав. Одна з пацієнток Перель каже, що нагадувала собі глядача в кінотеатрі, де на великому екрані демонструють її минуле, а поруч на моніторі – минуле зрадника, і тепер вона має через монтаж узгодити ті картинки. Ось він привітав її з Днем народження, ось вона щаслива, а ось він в туалеті сексимеситься з коханкою.

Біда в тому, що нас визначають спогади і наші уявлення про минулий життєвий досвід. Зрада – не лише втрата минулого, це буквальна втрата свого унікального Я: «Хто Я? Зраджена дружина». І живи тепер із цим: «Літак розбився. Хапай тих, хто вцілів, і втікай, не озираючись».

Проблема якраз в тому, що вцілілих після зради не залишається. І втікати не має сенсу: зраджують всі і всюди. Чимало речей ми сприймаємо за зраду, хоча за фактом вони не є зрадою. Зрада можлива навіть у відкритих поліаморних стосунках – максимально, здавалося б, безпечному для «авіакатастроф» просторі. Перель дає поради, як відновити стосунки після такого потрясіння. Але насправді говорить про річ, безкінечно важливішу.

Ми живемо у світі, де емоції стали капіталом, вимоги до них – це вимоги до фінансових потоків на ринку. Творяться на цьому ґрунті нові системи і класи, і тому завжди будуть ті, у яких достаток і надлишок, і декласовані (деемпатовані, даруйте) елементи. І на горизонті – нова класова ворожнеча, і от-от почне шастати Європою привід світової романтично-еротично-шлюбної революції. І не мрійте до того не дожити.

Перель каже, що, як сімейний терапевт, перше, чому вчить зрадника і зрадженого – ставити правильні запитання. Саме коректно і повно сформульовані питання доможуть їм пережити емоційний і когнітивний крах. Отже, питання: чому вони зраджують? А точної відповіді  немає. Мабуть, це таки неправильне питання. А може так: що у нас забрали, коли нам зрадили? «Збитки, а не драми», – каже Перель про романтичну зраду, і пише про це дуже чесну книжку про регулювання емоційних потоків на шлюбному ринку.

  Читати далі

Ганна Улюра, литературна критикиня.

2,489 просмотров всего, 86 просмотров сегодня

Таємниці українських віммельбухів: що можна прочитати у книжках без слів

Віммельбухи — великі щедро ілюстровані картонні книжки без тексту (чи майже без тексту) – справжній тренд останніх років в Україні. Діти їх обожнюють за яскраві малюнки та велику кількість дрібних деталей, а психологи наголошують на користі для розвитку мови, уваги та фантазії. Видавці та книгарні поспішають назвати модним словом перші-ліпші ілюстровані атласи, інфографіки, книжки-словнички для найменших, історії в картинках та книжки-ігри усіх видів. Більше того, поряд із перекладними віммельбухами на книжкових полицях починають з’являтись українські аналоги: від мандрівок українськими містами до замальовок про здоровий спосіб життя. Ці книжки тішать око якісною поліграфією та меншою ціною за більшу кількість сторінок. Які ж історії розповідають та які таємниці приховують українські віммельбухи, розповім далі.

Окремо варто згадати віммельбухи-путівники. Їх, відразу кілька, вийшло у видавництві Book Chef: «Легенди Києва», «Легенди Львова» й «Легенди замків України». Це книжки-екскурсії, які приємно взяти з собою у подорож з малечею, чи привезти додому як сувенір. Книжки містять детальні зображення відомих фортець, площ і соборів Києва та Львова, таких, якими їх можна побачити сьогодні. Хіба що, зовнішня реклама на малюнках Юлії Ясінської, Белли Логачової та Вікторії Дунаєвої сором’язливо зникла з фасадів будинків. Присвоїти собі місто (а заодно і книжку) можна доповнивши її власними фотографіями — для цього виділена окрема сторінка.

Ілюстрації у цих віммельбухах схожі на листівки, замальовані з широкого загального ракурсу. Вони ніби створені, аби розглядати та порівнювати з тим, що бачиш на власні очі. Різниця значна, адже строкаті сторінки книжок переповнені прибульцями із різних епох. Тут, як то кажуть, змішались коні та люди (а також кораблі, літаки, повітряні кулі, інопланетні літальні апарати, вимерлі тварини, казкові істоти, середньовічні лицарі, козаки в шароварах, Санта Клаус з оленями, і, звичайно, озброєні фотоапаратами туристи). Дисгармонійний візуальний шум виправдовують завдання серії «Знайди і полічи». Шукати доведеться різне: від гетьманів до птеродактилів — тож маленькому мандрівникові, точно, буде чим зайнятись під час довгих переїздів.
Читати далі

2,494 просмотров всего, 86 просмотров сегодня

У теплі та з користю: 5 затишних книг для читання морозними вечорами


Погода диктує свої правила: чашка какао, плед і хороша книга – мастхев листопада. Але що ж вибрати, якщо детективи або фантастичні історії про ельфів не викликають ентузіазму, а складні наукові праці вже набридли?

 

Свіжа добірка допоможе не лише зануритися в захоплююче читання, але й увійти в цю зиму трохи мудрішими. Починаємо!

Мері Турелл Сьодерберг, «Хюґе. Данське мистецтво знаходити щастя» 

Чому варто прочитати? 

У жителів Данії є чому повчитися. Хто, як не вони, можуть дати майстер-клас щасливого життя в суворих природних умовах. Данці вміють знайти затишок в кожному куточку будинку та відчути радість моменту. Хюгге – це затишок по-датському. Книга наповнена повсякденними порадами, рецептами традиційних страв та дуже душевними ілюстраціями, які дозволять вам жити в стилі хюгге круглий рік.

Кому сподобається книга?

 Тим, хто хоче зробити своє життя тепліше або захоплюється культурою Данії.
Читати далі

2,496 просмотров всего, 86 просмотров сегодня